пʼятницю, 28 квітня 2017 р.

Переломи кісток

Загальні відомості про кістку
Кістка є складною тканиною, до складу якої входять крім власне кісткової тканини й інші: хрящова, сполучна, судинна, нервова, ретикулярна строма. У всіх перелічених тканинах може розвиватися патологічний процес різної етіології.

Будова кістки
Кістка як орган має складну будову і не тільки виконує біомеханічну функцію, а й є потужним депо мінеральних речовин, а кістковий мозок є одночасно органом кровотворення і центральним органом імунної системи(http://uk.wikipedia.org/wiki/Імунна_система). Мінеральна насиченість кісток залежить від умов годівлі та утримання тварини. Мінералізація кістяка (відкладання солей кальцію і фосфору) значною мірою залежить від дії вітаміну D(http://uk.wikipedia.org/wiki/Вітамін_D ), що утворюється в шкірі під впливом ультрафіолетового випромінювання. Цей вітамін сприяє всмоктуванню кальцію і фосфору в кишках та їх відкладанню на органічному матриксі кісток. У разі нестачі в раціоні або неправильного співвідношення основних остеотрофічних мінералів (Са : Р = 2 : 1) розвиваються елементарна остеодистрофія, що супроводжується ламкістю або викривленням кісткових утворів, хиткістю та випаданням зубів. При нестачі вітаміну D виникає рахіт(http://catmed.net.ua/raxit-u-tvarin-rahitis-xvorobi-molodnyaku/ ), що виявляється викривленням кісток, переважно кінцівок.
У функціонуванні кістяка значну роль відіграють гормони щитоподібної й прищитоподібної залоз. Гормон щитоподібної залози кальцитонін сприяє переходу кальцію, а з ним і фосфору, з крові в кісткову тканину. Гормон прищитоподібних залоз — паратгормон, навпаки, мобілізує кальцій і фосфор із кістяка і підвищує їх вміст у крові, переважно кальцію; водночас паратгормон, знижуючи поріг ниркової реадсорбції, сприяє видаленню фосфору із сечею.

У великої рогатої худоби і собак, хоча й рідко, трапляється гіперфункція прищитоподібних залоз у вигляді їх аденоматозу (хвороба Реклінгаузена), що супроводжується надлишковим виведенням з організму фосфорних солей, високим вмістом у крові кальцію (20 — 28 мг %), деформацією кісток кінцівок, таза, грудної клітки та ін. Паратиреоїдна гіперплазія — невиліковна хвороба. Діагноз установлюють на основі симптомів, результатів дослідження вмісту в сироватці крові кальцію, а також рентгенологічно (остеофіти, гіперостози, деформовані кістки, що розрослися).

Переломи кісток

 Перелом кісток передпліччя обох кінцівок у кота (рентгензнімок)
Перелом — це порушення цілісності кісткової тканини. Зазвичай переломи кісток (fractura ossis) мають травматичну, рідше — патологічну етіологію. За способом прикладання сили переломи поділяють на безпосередні (прямі) і непрямі. Прямі переломи виникають у ділянці прикладання сили (удар важким предметом, вогнепальне поранення тощо). Непрямий перелом виникає на відстані від ділянки травми (наприклад, перелом великогомілкової й малогомілкової кісток під час стрибка, падіння з висоти тощо).
У тварин у ранньому або похилому віці часто трапляються патологічні переломи кісток. Нерідко в їхньому генезі встановлюють сприятливі чинники остеодистрофічного порядку, іноді пухлини (остеосаркому та ін.).
Особливості переломів окремих кісток
Переломи можуть бути повними (fr. completae) і неповними (fr. incompletae). В останньому випадку мають місце тріщини (fissurae), надломи (infractiones). В частині випадків трапляються підокісні переломи.
Класифікацію переломів проводять за кількома ознаками. Так, за походженням переломи поділяють на природжені (внутрішньоутробні) і набуті; за наявністю збереження цілісності зовнішніх покривів — на закриті (прості), а з їх перфорацією — відкриті (ускладнені); за положенням кісткових уламків один щодо одного в місці зламу: а) зі зміщенням — повні, б) без зміщення. Повні переломи характеризуються роз'єднанням кісткових уламків. Бувають переломи з вираженим зміщенням і без нього. За локалізацією розрізняють діафізарні (лінія зламу проходить через діафіз), метафізарні та епіфізарні переломи. У молодих тварин при метафізарних переломах часто травмується хрящова пластинка росту (епіфізіаліз). За напрямком лінії зламу діафізарні переломи бувають поперечними (fr. trasversae), косими (fr. obliquae), гвинтоподібними (fr. spirales), поздовжніми (fr. longitudinales), зубчастими (denticulatus), осколковими (fr. comminutivae). Комбіновані переломи бувають Т-, V-подібними тощо. Вони властиві епіфізам кісток, причому одна з площин перелому відкривається в суглобову порожнину (fr. intraarticulars — внутрішньосуглобовий перелом). Відривний перелом виникає в разі напруження м'язів і сухожилків. Трапляється він у ділянці п'яткової кістки.

Надлом стегнової кістки (рентгензнімок)

Косий перелом плечової кістки(рентгензнімок)

Роздроблений перелом стегнової кістки (рентгензнімок)


 Епіфізарний перелом кісток передпліччя (рентгензнімок)
Симптоми. Під час клінічного дослідження встановлюють вірогідні (правдоподібні) і достовірні (ті, що цілком заслуговують на довіру) ознаки, які свідчать про наявність переломів.
До вірогідних симптомів відносять біль, припухлість, деформацію і порушення функції, до достовірних — патологічну рухливість кінцівки та крепітацію уламків. У разі ушкодження нервових стовбурів виникають парези і паралічі.
Ексудація, інфільтрація і кров, яка вилилася, сповільнюють крово- і лімфообіг у ділянці перелому, що на кінцівках супроводжується набряком нижче від рівня перелому. При всмоктуванні великої кількості продуктів тканинного розпаду виникає подразнення і набряк лімфовузлів(http://ua-referat.com/Лімфатична_система_тварин ), набрякає вся кінцівка.
Повні переломи основних ланок кінцівок супроводжуються випаданням функції опори, ненормальною рухливістю в місцях і напрямках, не властивих кінцівці в нормі, наявністю кісткової крепітації під час тертя уламків у процесі пасивних і активних рухів. У разі зміщення уламків, їх розходження або виникнення забитого перелому крепітації немає. За внутрішньосуглобових переломів артропункцією виявляють кров'янистий вміст.
Можливий прояв асептичної резорбтивної гарячки з підвищенням температури тіла на 1 — 1,5 °С тривалістю 3 — 5 діб. Більш пізнім наслідком переломів є виникнення атрофії м'язів, особливо проксимальних відділів кінцівок.
У разі відкритого перелому неминуче інфікування, виникнення гнійного запалення, що супроводжується оститом, періоститом і остеомієлітом. При постійній рухливості кінцівки в місці перелому може утворитися несправжній суглоб.
Діагноз установлюють на підставі характерних симптомів і даних рентгенографії.
Прогноз. При складних і відкритих переломах обережний, при простих без ускладнень — сприятливий. Істотне значення в прогнозі при переломах має можливість надійної фіксації уламків.
 Лікування переломів
Лікування закритих переломів складається з репозиції (в разі потреби) та іммобілізації уламків. Це досягається застосуванням знеболювання, вправленням і накладанням шинної, гіпсової, декстринової або парафінової пов'язки. Іммобілізувальні пов'язки тримають 21 — 30 діб. Після зняття пов'язки проводять функціональну терапію. Під час лікування відкритих переломів проводять оперативне втручання — остеосинтез. Важливі умови лікування перелому — належна репозиція уламків і надійна їх фіксація, що дає змогу провадити певне функціональне навантаження на кінцівку до завершення процесу остаточної консолідації уламків. Функціонально стабільна репозиція зафіксованих уламків забезпечує профілактику найближчих і віддалених посттравматичних змін у м'яких тканинах, відновленні кровообігу й трофіки ушкодженого сегмента і всієї кінцівки. Тимчасова локальна іммобілізація переломів передбачає виключення рухів у травмованому сегменті.

Перелом плечової кістки до операції (рентгензнімок)

 Остеосинтез за допомогою титанової пластини і шурупів (рентгензнімок)
Поширеним традиційним методом іммобілізації є гіпсова та декстринова пов'язки з використанням пластмасових і металевих шин.

оптимізації регенеративних процесів у разі перелому діафіза кістки обов'язковою умовою є іммобілізація суміжних суглобів. Довжина гіпсової чи декстринової пов'язки визначається характером перелому. Декстринові пов'язки знижують мобільність травмованих кінцівок меншою мірою. їх доцільно застосовувати для собак дрібних порід і котів. Використання довгих гіпсових пов'язок, що виключають рух у прилеглих суглобах, має на меті забезпечити максимальний спокій у зоні перелому. Ці умови є обов'язковими — будь-яка рухливість уламків негативно впливає на зрощення.
 Застосовують дротяні шви у вигляді петлі, що стягує. Простий остеосинтез методом 8-подібного шва найчастіше виконують при переломах колінної чашки, гребеня великогомілкової кістки, ліктьового відростка, плоских кісток таза тощо.

Інструменти для остеосинтезу

Остеосинтез стягувальною петлею
Методика остеосинтезу нескладна. Після репозиції уламків кістковим фіксатором вони утримуються на відстані 20 - 30 мм від лінії перелому; далі просвердлюють поперечний канал, через який проводять дріт діаметром 0,8 — 1,3 мм. Канали створюють троакаром малого діаметра (З мм) або голкою з рівномірно сточеним кінцем і внутрішнім діаметром 1-1,5 мм, через які проводять дріт. Використані трубчасті спиці видаляють, дріт перехрещують над лінією перелому й міцно закручують щипцями, стягуючи кістки. Вільні кінці дроту не повинні виступати більш як на 5 мм. Після операції призначають дозовані згинальні рухи, що сприяє видужуванню тварини.
 Остеосинтез шурупами та гвинтами
 Поширеність такого методу зрощення переломів кісток зумовлена отриманням чіткої репозиції у поєднанні з можливістю проведення функціональної терапії.

 Шурупи для остеосинтезу
Фіксація гвинтами показана при переломах епіфізів і виростків, а також трубчастих і пластинчастих кісток. Цей метод незамінний при внутрішньосуглобовому попереково-крижовому переломі та переломах крил крижової кістки. Застосування шурупів доцільне, коли лінія перелому розміщена косо і не менш як удвічі перевищує діаметр кістки.
Застосовують шурупи і гвинти різного діаметра і довжини (від 30 до 70 мм) залежно від товщини кістки. Вони не повинні виступати за межі кістки більш як на 2 - 3 мм. Підставивши уламки і зафіксувавши їх стягувальною петлею або кістковим фіксатором, просвердлюють отвори в протилежних кортикальних прошарках кістки, мітчиком роблять різьблення і закручують шурупи. Для тварин 3 - 10-місячного віку застосовують шурупи-саморізи, які легко входять у кістку без попереднього різьблення мітчиком. У тварин віком понад 1 рік закручування шурупів без попереднього різьблення мітчиком може призвести до утворення значних тріщин, розломів, мікропереломів, що порушує надійність консолідації уламків. Функціонально стабільний остеосинтез можна отримати тільки в разі, якщо у кістковий фрагмент перелому буде закручено як мінімум три шурупи (бажано під різними кутами). При діафізарних переломах кісток передпліччя і гомілки, які прикриті незначним шаром прилеглих тканин, у кістці роблять заглиблення для головки шурупа з метою запобігання їх перфорації.
Застосовують також гвинт із гайкою, яку вкладають у гайковий ключ і підводять до місця виходу гвинта з кістки. Міцно затягуючи гвинт і гайку, забезпечують належну компресію між уламками. Недоліком є пошкодження окістя головкою гвинта та гайкою.
Під час вкручування шурупа важливо стежити за тим, щоб він вільно проходив у верхньому кортикальному шарі уламка, а його різьблення — виключно у протилежному фрагменті. Для запобігання провалюванню головки шурупа у кістковомозковий канал під неї підкладають шайбу овальної форми, конгруентну поверхні кістки. При значному затягуванні шурупа посилюється компресія, але зменшується міцність фіксації.
Остеосинтез шурупами застосовують у разі перелому виростків стегнової й великогомілкової кісток та деяких переломів вертлюга, надломів бугрів плечової кістки, ліктьового горба та виростка, переломів голівки стегнової кістки, п'яткової кістки, надломів і відривів гребеня великогомілкової кістки та деяких інших переломів.
Під час уведення шурупа, після репозиції уламків, підібраним свердлом пророблюють отвір і вкручують шуруп, протяжність різьби якого зумовлена товщиною кісткового фрагмента; чим вона більша, тим міцніша фіксація. Після загоєння гвинти й шурупи видаляють.
Інтрамедулярний (внутрішньокістковий) остеосинтез
Застосовують при переломах трубчастих і пластинчастих кісток спицями (штифтами) різної модифікації. Це найпоширеніший метод остеосинтезу, який може бути відкритим або закритим. Відкрита репозиція більш травматична, але й більш надійна, оскільки дає змогу контролювати правильність з'єднання уламків. Закритий остеосинтез проводять на кістках, вкритих тонким шаром м'яких тканин, що дає змогу пальпаторно контролювати правильність зіставлення уламків. Такий спосіб менш травматичний і менш небезпечний щодо інфікування.

Інтрамедулярний (внутрішньокістковий) остеосинтез титановим штифтом

Металевий штифт в кістковомозковому каналі кістки
Фіксатор підбирають відповідно до діаметра і напрямку кістковомозкового каналу. Часто цей метод поєднують із зовнішньою іммобілізацією. Внутрішньокістковий остеосинтез забезпечує лише просту нерухомість; при цьому відсутня сила опору до стиснення і розтягнення; він ненадійний при пасивних рухах та навантаженні кінцівки при опорі, зміщення щілини перелому може призводити до зрощення під кутом. Особливо це стосується переломів плечової кістки, кісток передпліччя, стегна, гомілки. Після операції тварини худнуть, спостерігається атрофія м'язів ураженої кінцівки. Ефективність такого лікування — 60 - 70 %.
При відкритій репозиції спицю починають вводити у кістково-мозковий канал з проксимального або дистального кінця кістки.
Чітка мозоля формується на 30-ту добу (при надкістковому остеосинтезі — на 20-ту добу). З цього моменту сполучнотканинні й хрящові елементи мозолі значно обмежують рухомість уламків, крім зміщень за довжиною. Подальша перебудова мозолі (1,5 - 2 міс) супроводжується посиленням мінералізації й повністю виключає рухливість уламків через 2-2,5 міс
Переваги остеосинтезу спицями: спиці застосовують найчастіше, оскільки вони є найбільш універсальними з усіх фіксаторів. Не менш важливо й те, що виробництво більшості спиць нескладне і недороге. За допомогою спиці проводять остеосинтез усіх діафізарних переломів, а при деяких прийомах виконують і остеосинтез метафізарних і білясуглобових переломів. Техніка остеосинтезу спицями нескладна і не потребує багатьох спеціальних пристосувань та інструментів, особ­ливо при методиках відкритих зрощень кісток. Спиці, що проходять через усю довжину в уламках кісток, повинні мати щільний контакт із кістковою тканиною; це посилює міцність з'єднання. Такої великої площі опори не має жодна інша конструкція. Інтрамедулярна фіксація спицями супроводжується меншим, ніж при екстракортикальному остеосинтезі, пошкодженням прилеглих тканин і, отже, меншим розладом екстракортикального кровопостачання кістки. Застосування спиці дає змогу виконувати остеосинтез при дефекті кісткової тканини, що утворюється після видалення кількох дрібних вільних уламків. За допомогою внутрішньокісткового сотеосинтезу можна досягти стійкого з'єднання уламків кісток і тим самим додатково створити сприятливі умови для оперативних втручань на судинах, нервах і сухожилках, а також для шкірної пластики. За рідкісним винятком, операція видалення спиці після зрощення перелому проста і менш травматична, ніж видалення пластин. Остеосинтез спицями можна комбінувати із застосуванням інших конструкцій, створюючи таким чином надійне і стійке з'єднання уламків. Застосування такої методики створює більш стабільну фіксацію уламків, ніж при синтезі короткими конструкціями. Спиці, особливо масивні, розміщені у місці проходження анатомічної осі кістки, слугують протезом, що сприймає навантаження під час зрощення кістки. Вони також є віссю, до якої фіксують багато уламків кількох фрагментів при багатоуламкових і багатофрагментарних переломах кісток.
Звичайно, є й недоліки методу остеосинтезу спицями. Тонкі спиці (1 — 2 мм), хоч і виготовлені зі сталі високоякісних марок, не можуть витримувати значних навантажень. За таких умов можливадеформація і перелом спиць з наступною міграцією металевих фіксаторів. Викривлення спиці автоматично призводить до деформації кінцівки, утворення кутів різних напрямків і, врешті-решт, до контрактури м'язів. Застосування товщих спиць при інтрамедулярному зрощенні призводить до того, що в кінцях уламків зменшується кровопостачання. Руйнування судин, кісткового мозку та розлади кровообігу є найбільш негативним явищем у проведенні внутрішньокісткового остеосинтезу. Травматизацію значно зменшують тонкі спиці, які проводять через діафізи й епіфізи кісток якомога ближче до компактного шару кістки.
Кістковий мозок зумовлює корозію фіксаторів, навіть зі сталі високоякісних марок. Невідповідність прямої масивної спиці діаметру кістковомозкового каналу, а також нехтування природним викривленням кістки при остеосинтезі може призвести до розколювання виростків, горбів і уламків кістки. Недоліком інтрамедулярного остеосинтезу залишаються ротаційні рухи та розвиток гнійного остеомієліту. Основними матеріалами для виготовлення фіксаторів кісток є титан і нержавіюча сталь, хоча останню внаслідок схильності до корозії та неповної індиферентності до тканин не вважають ідеальним матеріалом.
 Екстракортикальний (надкістковий) остеосинтез металевими пластинами
 Сучасна методика екстракортикального остеосинтезу ґрунтується на використанні коротких (з 4 - 6 отворами) і довгих (понад 6 отворів) металевих пластин. У ветеринарній травматології здебільшого використовують пластини, які доцільно застосовувати при переломах пластинчастих і трубчастих кісток у дрібних тварин. Конструкції з довгих пластин, що прикріплюються до уламків за допомогою шурупів (6 — 8), використовують при проведенні остеосинтезу у великих тварин.

 Металеві пластинки для екстракортикального остеосинтезу

 Екстракортикальний (надкістковий) остеосинтез металевими пластинами (рентгензнімок)
 Естракортикальний остеосинтез короткими пластинами добре зарекомендував себе при різних переломах кісток таза, плечової кістки та передпліччя, а також стегнової кістки й кісток гомілки. При використанні цієї методики важливою умовою для отримання оптимального зрощення уламків є дотримання раціонального дозованого статичного і динамічного навантаження. У разі нехтування цією умовою жорсткість фіксації перелому знижується. Більше того, під дією значних навантажень на кістку навколо коротких пластин виникає резорбція кісткової тканини і остеосинтез через 20 - 25 діб стає нестабільним. Тому після екстракортикального остеосинтезу вищезазначеними конструкціями потрібно провести додаткову зовнішню іммобілізацію кінцівки декстриновою або гіпсовою пов'язками, які мають залишатися на кінцівці до повного зрощення перелому.
Проведення остеосинтезу пластинами здійснюють послідовно, дотримуючись певних правил. Так, для стабільної фіксації необхідно використовувати такі пластини, які можуть у достатній мірі витримувати статичні й динамічні навантаження. При здійсненні остеосинтезу у великих тварин застосування надто товстих пластин не завжди доцільне для усунення недостатньої стабільності. Причинами переломів пластин, як правило, є прорахунки в їх розміщенні на кістках та недостатня міцність сталі.
Плечова, стегнова кістки та кістки гомілки при переломах мають тенденцію до прогресуючого роз'єднання зони перелому. У зв'язку з профілактикою післяопераційних ускладнень пластини розміщують на дорсолатеральному боці кістки і лише в окремих випадках — на латеральному або медіальному боці кістки. При переломах кісток гомілки більшість хірургів розміщують пластини з медіального боку з метою меншого травмування судинно-нервового пучка, м'язів, сухожилків і легшого закриття їх шкірою. При переломах плечової, стегнової, кісток гомілки сили розтягу діють переважно з каудального боку; при переломах кісток передпліччя сили компресії й розтягу практично однакові, що слід враховувати при розміщенні пластин.
Для того щоб забезпечити достатньо стійку фіксацію перелому, потрібно ретельно моделювати пластину за формою кістки. З погляду механіки, остеосинтез пластиною є недосконалим методом з'єднання кісток, оскільки фіксатор кріплять до кістки ексцентрично. Це призводить до несприятливого розподілу напруг, що виникають при створенні компресії. Якщо пластину прикладено до кістки, то створена контракцією сила тиску діє переважно на прилягаючий до пластини кортикальний шар, тоді як на протилежному боці кістки перелом дещо розсовується. При цьому послаблюється фіксація, через що пластина зазнає перевантаження. Змінюючи форму пластини, можна домогтися того, щоб і протилежний кортикальний шар був також належним чином кооптований.
Техніка компресійного остеосинтезу із застосуванням контрактора полягає ось у чому. Один бік пластини фіксують через круглі отвори гвинтами до проксимального уламка кістки. Після репозиції перелому через середину довгастого отвору в пластині у дистальний фрагмент вводять гвинт, який до кінця не закручують, що дає йому змогу ковзатись у пластині. Потім встановлюють контрактор, що з одного боку захоплює край отвору, а з другого — головку гвинта в довгастому отворі пластини. Щільно стиснуті неретельно зведені уламки кісток фіксують. Створюючи компресію контрактором при захопленні пластини й головки шурупа, не допускають вигину гвинта. Компресійний остеосинтез пластинами дає можливість швидко репонувати перелом.
Якщо поверхня діафізу пряма, а пластина злегка опукла, то її відповідно моделюють. У цих випадках пластину спочатку фіксують у зоні перелому, що дає змогу наблизити кістку до пластини і розподілити компресію рівномірно по всьому діаметру кістки. У крайні отвори пластини гвинти вводять зазвичай через один кортикальний шар. Це сприяє більш рівномірному розподілу компресії між сегментом, на який накладено пластину, і кісткою, вільною від пластини, а також запобігає раптовому зменшенню еластичності кістки.
Техніка застосування спеціальних і дещо трубчастих пластин аналогічна описаній вище. Такі пластини застосовують при переломах кісток фаланг пальців.



четвер, 20 квітня 2017 р.

Способи з’єднання м’яких тканин


Найчастіше тканини з'єднують за допомогою швів, рідше — скобами, спеціальним біологічним клеєм тощо. Рани, з'єднані швами, мало інфікуються, в них припиняється невелика кровотеча. При септичному запаленні або некрозі тканин накладний швів протипоказане.
 Види швів
Вузловий шов
З'єднувальні шви усувають зяяння рани, зближувальні шви лише зменшують його. Первинні шви накладають на свіжі рани, вторинні — на гранулюючі. Тимчасовий (провізорний) шов накладають на короткий час для утримання в рані тампонів, дренажів тощо. На неглибокі рани накладають одноповерховий шов; краї глибоких ран та ран порожнистих органів з'єднують багатоповерховими швами, в яких розрізняють поверхневий і заглибні шви. Переривчасті шви (вузловий, шов з валиками) накладають окремими нитками; безперервний шов (кушнірський, матрацний тощо) — однією ниткою.
Накладання переривчастих швів потребує більше часу й шовного матеріалу, проте при порушенні одного чи двох стібків рана повністю не розкривається. Безперервний шов заощаджує час і нитки, забезпечує кращу герметичність рани, але при розриві нитки зяяння рани поновлюється; крім того, виникають певні труднощі при видаленні таких швів.
При з'єднанні довгих ран або ран складної конфігурації застосовують ситуаційний шов — перший стібок накладають у найширшому місці або в місці найбільшого вигину, а далі кожну частину рани зашивають, поділяючи її стібками на однакові частини.
Розрізняють шкірні, м'язові, фасціальні, сухожилкові, кишкові, судинні, нервові та інші шви залежно від виду з'єднуваних тканин. Для з'єднання тканин використовують клей — ціакрин.
Голку затискують голкотримачем на межі її середньої й задньої третин. Один кінець нитки притискують до ручки голкотримача, проводять її вздовж інструмента, перекидають через кінчик губок, у яких затиснута голка, і кладуть. на вушко; легким натисканням продавлюють нитку у вушко. При проколюванні тканин довгий кінець нитки утримують разом з ручками голкотримача.

ВІДЕО 1 Робота з голкотримачами
Край рани фіксують пінцетом. Прокол роблять на відстані 5 — 12 мм від краю рімрізу. При нешироких ранах другий край рани також захоплюють пінцетом, проколюючи його голкою на такій самій відстані. Розкривають голкотримач і перехоплюють ним кінець голки на протилежному краю рани. Після стискання його ручок і спрацювання «замка» витягують голку й більшу частину нитки.
У широких ранах голкотримач переміщують після проколювання одного краю рани й витягують голку. Далі голкотримач знову знімають, захоплюють ким голку ближче до вушка і лише після цього, утримуючи протилежний край рани пінцетом, роблять прокол.
Найчастіше застосовують вузловий шов — на очеревину, фасції, м'язи, шкіру тощо Кожен стібок цього шва накладають окремою ниткою (завдовжки 15 - ЗО см) і завязують. При зшиванні шкіри краї рани повинніі стикатися по лінії розрізу, нитки обрізують ножицями, залишаючи кінцізавдовжки приблизно 0,5 - 0,8 см. При заглибних швах вузли не зміщують і кінці нитки обрізують біля самого вузла.
Безперервний кушнірський шов застосовують для зшивання очеревини, фасцій, м'язів тощо. Цей шов накладають довшою ниткою. Перший стібок роблять біля одного з країв рани й відразу зав'язують вузол. Далі почергово на однаковій відставі (0,5 - 2 см) проколюють обидва краї рани й витягують голку. Нитку затягують, щоб краї рани зімкнулися (зійшлися). Бажано, щоб нитку весь час фіксував асистент — це полегшує роботу. Останній стібок виконують подвійним
Петлеподібний шов застосовують у випадках загрози прорізування вузловатого шва (зяючі рани, грижові отвори тощо). Проколюють голкою краї рани і витягують частину нитки (зліва направо); наступний прокол роблять у зворотному напрямі (справа наліво). Кінці нитки зав'язують з одного боку рани (переривчастий шов). Такими стібками зашивають рану по всій її довжині (якщо не кладуть дренаж). Петлеподібний шов можна зробити безперервним (матрацним) швом.

ВІДЕО 2 Техніка накладання вузлового, П-подібного швів та шва з валиками
Кишковий шов накладають на стінки кишок, шлунка, матки, сечового міхура. Такий шов буває дво-, іноді триповерховим. Перший поверх накладають на всю товщу стінки органа у вигляді безперервного шва. Голку вводять з боку слизової, а виводять — з боку серозної оболонки; з протилежного краю рани роблять так само (шов Шмідена). Цей шов виконує механічну функцію і завертає краї рани в порожнину органа. Другий поверх — герметичний шов. Проколюють лише серозний і м'язовий шари стінки органа — вводять і виводять голку з боку серозної оболонки (шов Ламбера, Садовського, Плахотіна). Краї рани мають бути щільно з'єднані.

5.6.2. Інструменти для з’єднання тканин
 Голкотримач Гегара та хірургічні голки
Голки, що застосовуються в хірургічній практиці для з'єднання тканин, можуть бути прямими або вигнутими. На поперечному перерізі вони мають тригранну (ріжучі голки) або круглу (колючі голки) форму. Відрізняються ці голки від звичайних швейних голок наявністю спеціального механічного вушка, що дозволяє вводити в них нитку. Тригранні голки використовують при зшиванні апоневрозу, фасції, шкіри. Круглими голками користуються при зшиванні кишечнику, судин, нервів, сухожиль, так як вони менше травмують тканини.
 Загальним недоліком тригранних і круглих голок є те, що тягнеться за голкою здвоєна нитка, яка збільшує розрив тканин. Тому зараз в хірургії отримують поширення атравматичні голки, у яких нитка закріплена в тупому кінці голки і є безпосереднім її продовженням. Крім того, широко застосовуються різного роду зшиваючі апарати для судин, нервів, вушка серця, кукси бронха, шлунка, кишечника.
 В якості шовного матеріалу використовують шовкові, капронові нитки. Для накладення швів в глибині тканин застосовують кетгут, який зазвичай до 10-12-го дня розсмоктується. В останні роки кінський волос з успіхом замінюється поліамідної жилкою (М. в. Мухін). У зшиваючих апаратах використовують металеві танталові скріпки.

Для захоплювання голок при з'єднанні тканин застосовують голкотримачі, які можуть бути різної конструкції (основні – Мат’є, Гегара і Троянова).