Пов’язки

1. Поняття про пов’язки

2.  Види пов’язок

           2.1. Косинкові пов'язки

2.2. Пращоподібні пов'язки

2.3. Бинтові пов'язки

2.4.Спеціальні (типові) пов'язки

2.5. Каркасні пов'язки

2.6. Лігатурні пов'язки

2.7. Лігатурні пов'язки

2.8. Іммобілізувальні (іммобілізуючи) повязки

1. Поняття про пов’язки

Пов’язка

Десмургія – наука про пов'язки. Пов'язка — це засіб, за допомогою якого забезпечують спокій ураженої ділянки тіла.

Пов'язки застосовують для:

1) спинення кровотечі з ран (стискальна );

2) захисту ран і частин тіла від зовнішньої дії (захисна пов'язка);

3) вбирання крові, лімфи та ранових виділень (вбирна, або всмоктувальна, пов'язка);

4) лікування при закритих ушкодженнях і різних запальних процесах м'яких тканин (лікувальна пов'язка, пов'язка-компрес);

5) лікування ран і захисту їх від зовнішніх шкідливих впливів (ранова пов'язка);

6) укріплення ділянки тіла при переломах, вивихах та інших процесах (нерухома, або іммобілізувальна, пов'язка).

Більшість пов'язок складаються з трьох частин:

1) перев'язного матеріалу, що накладається безпосередньо на рану або шкіру тварини в ділянці ушкодження (нерідко його називають перев'язкою);

2) гігроскопічного (вбирного) або утеплювального матеріалу;

3) тканини, яка фіксує в певному положенні перев'язний матеріал (нерідко його називають власне пов'язкою).

У практиці під перев'язкою прийнято розуміти лікувальні заходи, що включають зняття старої пов'язки, обробку рани і накладання нової пов'язки.

2. Види пов’язок

Залежно від форми застосування і способів накладання перев'язного матеріалу розрізняють пов'язки косинкові, пращоподібні, бинтові, спеціальні на різні частини тіла тварини, каркасні, лігатурні, клейові та іммобілізувальні (шинні й гіпсові).Пов'язку потрібно накладати так, щоб вона добре утримувалась на тілі тварини й водночас не перешкоджала крово- та лімфообігу, рівномірно прилягала в усіх точках і не зміщувалася під час рухів. Пов'язка добре утримується, якщо враховані анатомічні особливості ділянки тіла, на яку її накладено.

2.1. Косинкові пов'язки

Застосування косинкової пов’язки

Косинка фабрична

Їх виготовляють з полотна, бязі або зшитої вдвоє марлі трикутної форми. Для великих тварин косинка має основу завдовжки 180 см і висоту 65 см, а для дрібних — відповідно 50 і 20 см. Косинкові пов'язки застосовують майже на всіх ділянках тіла тварини. У розгорнутому вигляді їх накладають на велику ділянку тіла тварини: шию, груди, холку, спину, круп. Ці пов'язки застосовують згорнутими — для перев'язування невеликих ділянок і скрученими — як джгут(http://uk.wikipedia.org/wiki/Джгут) при тимчасовому спиненні кровотечі. Часто до кінців косинки пришивають додаткові тасьмочки.

8.4.2. Пращоподібні пов'язки

 Пращі виготовляють з товстого й еластичного матеріалу (коленкору (http://ru.wiktionary.org/wiki/коленкор), бязі, полотна). Накладають на ділянки суглобів, голови дрібних тварин та інші. Тясьми, що є в даної пов’язки дозволяють міцно та надійно зафіксувати пов’язку.

2.3. Бинтові пов'язки

Бинтові пов’язки а) початок накладання пов’язки; б) циркулярна пов’язка; в) повзуча пов’язка; г) спіральна пов’язка; д) спіральна пов’язка з перегинами; е) вісімко подібна (восьми подібна) пов’язка.

Застосовують на нижній половині кінцівок, до зап'ясткового і скакального суглобів включно, на хвості, рогах і частково на голові; у дрібних тварин, крім того, — в ділянці грудей і живота.

За формою накладання розрізняють такі види бинтових пов'язок: циркулярну, спіральну, повзучу, вісімкоподібну і на окремі органи тварини — копито, ріг, хвіст та ін.

 Циркулярна пов'язка найбільш проста по техніці накладення. Кінець бинта утримують в косому напрямку на органі лівою рукою, а правою розмотують бинт і ведуть його тури  навколо органу з таким розрахунком, щоб кожний наступний оберт (тур) повністю покривав попередній. Перший тур накладають дещо косо і більш туго, ніж наступні, залишаючи не перекритим кінчик бинта, який відгинають на другий тур і закріплюють наступним круговим ходом бинта. Циркулярна пов'язка зручна при бинтуванні невеликих ранових поверхонь у дистальних відділах кінцівок. Недолік її - здатність обертатися і при цьому зміщувати перев'язувальний матеріал.

 Спіральна пов'язка застосовується для закриття великих ран на тулуб дрібних домашніх тварин та на кінцівках. Починають накладати її нижче рани, спочатку циркулярним туром, а потім йдуть у косому (спіральному) напрямі, наполовину або на 2⁄3 прикриваючи попередні тури.

 Спіральна пов'язка з перегинами показана у випадках, коли звичайна спіральна пов'язка погано утримується. Застосовують її на ділянках тіла конусоподібної форми (гомілка, передпліччя). Перегин роблять наступним чином: ведуть бинт більш косо, ніж попередній спіральний тур, великим пальцем лівої руки притримують його нижній край, розкручують трохи головку бинта і перегинають його по напряму до себе. Верхній край бинта стає нижнім, і навпаки. Потім знову переходять до спірального накладання. При цьому перегини слід робити по одній лінії і в осторонь від зони пошкодження. Пов'язку закінчують циркулярними турами.

 Повзуча пов'язка є попереднім етапом перед накладенням спіральної або інший пов'язки. Застосовують її в тих випадках, коли необхідно тимчасово утримати  підкладковий матеріал при накладення іммобілізуючих пов'язок. Тури бинта йдуть знизу вгору гвинтоподібно так, що кожен оборот бинта не стикається з попереднім. При цьому між окремими турами бинта залишається вільний простір, приблизно рівну ширині бинта.

Восьмиподібна пов'язка називається так через особливості ходу бинта, що описує вісімки. Дану пов'язку використовують при бинтуванні частин тіла з нерівною поверхнею, наприклад путового або зап'ястного суглоба, де звичайні пов'язки не утримуються. Бинтувати починають циркулярними турами нижче суглоба, потім бинт ведуть зліва направо косо вгору. Вище суглоба знову накладають кілька циркулярних турів, і бинт направляють косо зверху вниз так, щоб над суглобом він перехрещувався з попереднім туром (що йде знизу вгору) і щоб всі ходи бинта перехрещувалися в одному і тому ж місці. Необхідно відзначити, що дана пов'язка може розриватися при згинанні зап'ястного суглоба і утримуватися недовго.

 Черепаховидная пов'язка являє собою різновид восьмиобразной пов'язки. Накладають її лише на зап'ястних і скакальних суглобів. Починають її завжди нижче суглоба і закінчують вище останнього за типом звичайної циркулярної пов'язки. Область суглоба закривають восьмиподібними ходами бинта так, що на стороні суглоба, що згинається, вони перехрещуються між собою, а на розгинальній розходяться у вигляді віяла, прикриваючи всякий раз половину ширини бинта попереднього оберту.

 Пов'язку на рогах починають декількома циркулярними турами на здоровому розі. Від нього бинт ведуть до хворого рогу, попередньо покривають марлею, і біля основи його накладають 2-3 циркулярних туру. Після цього переходять до спірального бинтування з перегинами, починаючи з підстави роги до його вершини. Останню закривають складкою бинта, і спіральні тури ведуть у зворотному напрямку - зверху вниз до основи рогу. Закінчують пов'язку закріпленням її на здоровому розі.

 Пов'язку на хвіст накладають при його пораненні і для попередження забруднення ран в області крупа, стегна, промежини (при кастрації). Бинтування з перегинанням починають з кореня хвоста. Щоб пов'язка добре утримувалася, поверх кожного туру поміщають пасмо волосся, складеного петлею, і прибинтовують наступним туром бинта. До петлі прикріплюють тонку мотузку або бинт, за допомогою якого хвіст фіксують до шиї коня.Пов'язку на копито починають з попереднього заповнення ватно-марлевим компресом увігнутості підошви на піднятою вгору кінцівки. На область путової кістки накладають кілька циркулярних турів бинта, при цьому в п'яткової частини вінчика початковий кінець бинта довжиною 20-25 см залишають вільним для фіксації наступних турів. Потім бинт через бічну стінку переводять на підошву і на рівні м’якушів обводять ним навколо вільного початкового кінця. Звідси бинт направляють назад через підошву і рогову стінку до вінчика, покриваючи при цьому на половину попередній тур. Досягнувши п'яткової частини, бинт знову обводять навколо вільного початкового кінця і знову направляють через стінку на підошву і вінчик. Бинтування продовжують в такому порядку до повного закриття рогового башмака і вінчика, після чого зв'язують обидва вільних кінця бинта між собою. Для захисту від забруднення і швидкого зношування бинтової пов'язку у великих тварин зверху накладають щільну тканину(брезент або клейонка). Для дрібних тварин (собак, кішок) виготовляють спеціальні за розміром і формою лап чохли, які фіксують на області передпліччя або гомілки.

2.4. Спеціальні  (типові) пов'язки

Спеціальна (типова) пов’язка

Застосовують на тих ділянках тіла, де погано тримаються бинтові пов'язки. Укріплюють типові пов'язки за допомогою тасьмочок. Найчастіше їх накладають на ділянки спини, крупа, попереку, живота і вимені.

Спеціальні пов'язки роблять із бязі, полотна та інших простих тканин та викроюють відповідно до окремих ділянок тіла тварини, де інші пов'язки погано утримуються. До них слід віднести пов'язки, що застосовуються при операційних ранах у ділянці м'якої черевної стінки собак і кішок, коли з прямокутного шматка тканини виготовляють спеціальний бандаж чи комбінезон і надягають їх щоб попередити інфікування рани й зняття швів самими тваринами. При операціях - у ділянці голови, хірургічної патології очей, купіруванні вушних раковин застосовуються спеціальні чохли чи комір.

2.5. Каркасні пов'язки

Вони мають у своїй основі опорне пристосування (частіше з дроту) і є засобом фіксування перев'язного матеріалу. На кінцівці застосовують каркас із м'якого дроту, на який надягають гумову трубку, в ділянці холки — каркас у вигляді дуги, обтягнутої марлею.Для фіксації бинтової пов'язки, накладеної на скакальний суглоб, застосовують гумові кільця, укріплюючи їх чотирма тасьмочками з бинта на передній або задній поверхні суглоба. Цю пов'язку можна скріплювати короткими гумовими трубками з гачками на кінцях.

2.6. Лігатурні пов'язки

Лігатурна пов’язка за Медведєвим

Ці види пов'язок застосовують для захисту ран, що закриті глухим швом. Лігатурну пов'язку за Медведєвим застосовують на рани, зашиті швами з валиками. Після укріплення валиків на одному боці кінців лігатур залишають вільними, а на валики протилежного боку лігатури прив'язують додатково. На рану (між валиками) кладуть марлеву серветку, складену в 4 — 6 шарів, і фіксують її лігатурами. Лігатурну пов'язку за Гірголавою накладають на рани, зашиті вузловим швом. Після зав'язування швів частину ниток обрізують, а тими, що залишилися (кількість їх залежить від довжини рани), закріплюють на рані марлевий валик.

2.7. Клейові пов'язки

Клейова пращоподібна пов’язка

Їх широко застосовують для закриття ран у тих місцях тіла тварини, де бинтові та інші описані вище пов'язки погано тримаються або накладати їх складно (ділянки тулуба, стегна, голови тощо).

Клейові пов'язки дуже важливі у ветеринарній практиці. Вона має ряд переваг: простота накладення, не обмежує рухів тварини, не тисне на тканини, а також дозволяє, не знімаючи пов'язки, періодично змінювати перев'язувальний матеріал.

Щоб накласти клейову пов'язку, необхідно мати клеючу речовина і перев'язувальний матеріал відповідного розміру й форми. Користуються кількома видами клею.

Казеїновий клей фабричного виготовлення марки СП -104-105 - порошок сірого чи білого кольору. При змішуванні частини клею із понад 1,5 частинами води у перші 2 хв утворюється густа маса, яка потім починає разріджуватися і через 4 хв набуває сметаноподібної консистенції. У пізні терміни (10-15 хв) маса зсідається і втрачає клеючі властивості. Клей фіксує пов'язку навіть до вологого шерстного покриву і утримує до 15 днів. Крім марлі клей добре приклеює і щільні тканини, і навіть папір і целофан. Пов'язка легко знімається гарячої мильної водою.

Клейова трьохстулкова пов’язка

Колодій - в'язкий розчин колоксилину в суміші зі спиртом і ефіром. Після випаровування розчинника утворює щільну плівку. Застосовують для захисту операційних ран чи місця пункції анатомічної порожнини (грудної, черевної, капсули суглоба). Рану покривають шаром гігроскопічної вати, поверх якого наносять колодій.

Доцільно також і накладення різних пов'язок із застосуванням медичного клею БФ-6, і навіть клеючих аерозолів «Кубатол» (СПОФА) та інших.

Найбільш зручною формою під час лікування інфікованих ран є двостулкова і трьохстулкова клейові пов'язки. Для приготування таких пов'язок викроюють з марлі чи полотна 2-3 серветки однаковою форми і величини, ножицями розрізають смужками кожну серветку майже на половину її довжини (2-5). Нерозрізані частини серветок приклеюються, а розрізані (збоку рани), зв’язуються. Попередньо накладають на рану перев'язувальний матеріал. При зміні перев'язувального матеріалу кінці розв'язують і після відповідної обробки рани знову з'єднують. Такі клейові пов'язки можна використовувати тривалий час під час лікування інфікованих ран.

Крім цього виду пов'язок можна скористатися так званими глухими покриваючими пов'язками. Їх прикріплюють на всю поверхню рани, тому вони добре утримують перев'язочний матеріал, але не зручні під час лікування інфікованих ран. Застосування їх обмежується переважно тими випадками, коли необхідно закрити операційні чи свіжі рани, піддані первинної обробці.

2.8. Іммобілізувальні (іммобілізуючі) пов'язки

Мета іммобілізуючих пов'язок - створити за певних показників стан нерухомості для пошкодженої частини, або органу, що є обов'язковою передумовою ефективного лікування. Показаннями до іммобілізації є переломи кісток, ушкодження суглобів, розриви зв'язок, великих судин, нервових стовбурів.

Перед іммобілізацією знадобиться введення знеболюючих коштів. До іммобілізуючих пов'язок відносять шинні і гіпсові.

Шинні пов'язки мають у своїй основі опорні пристосування із різноманітних шин, які забезпечують тимчасову іммобілізацію кінцівок. Шину накладають безпосередньо на тіло тварини. На кінцівках необхідно іммобілізувати два сусідніх суглоба. При закритих переломах під час накладення шини необхідно зробити легке витягування по осі кінцівки за дистальну частина, а потім у тому положенні зафіксувати її. Щоб запобігти розладам крово- і лімфообігу та розвитку набряків, пов'язку доцільно накладати якнайшвидше після ушкодження. Проте повної іммобілізації вона не створює, тому застосовується лише для транспортування тварин у ветеринарну клініку. Шинна пов'язка складається з підкладкового матеріалу, шин і засобів фіксації. Для підкладкового матеріалу використовують вату та інші підручні засоби. Шини виготовляють із м'якого дроту, фанери, картону чи іншого матеріалу. З випущених промисловістю дротяних шин застосовують сітчасті і стандартні  шини Крамера, Томаса.

Шина Томаса

При іммобілізації шинною пов'язкою кінцівок їй надають злегка зігнуте положення у суглобах. Шкіру у цій ділянці покривають марлевою серветкою і накладають шар вати завтовшки 1-1,5 см. Шини утримують на своєму місці спіральною пов'язкою чи іншими засобами фіксації. Томасовську шину застосовують у собак при фіксації переломів верхніх відділів кінцівок. Один з її варіантів готують із м'якого дроту діаметром 5-10 мм, довжина якого залежить від розміру тварини. Промисловість випускає також шини для різних видів тварин і розмірів для грудної і тазової кінцівок собак і кішок.

Гіпсові пов'язки - найбільш досконала і поширена форма іммобілізуюих пов'язок, що добре фіксують кісти при переломах, тріщинах, розривах зв'язок завдяки швидкому затвердінню гіпсу.

Гіпс - це сірчанокислий кальцій, з'єднаний із жовтою водою:CaS04 +2Н2О. Для гіпсових пов'язок вживають прожарений, тобто безводний, гіпс, який після змочування вступає з водою в стійку хімічну сполуку.

Гіпсовий бинт

Протягом декількох хвилин він перетворюється на тверду масу. Гіпс має бути у вигляді білого дрібного порошку без грудок, м'який , а головне – швидко затвердівати. Доброякісний гіпс твердне через 5-6 хв. При змочуванні бинтів у гарячій воді гіпс твердне швидше, у холодній - повільніше. Зазвичай вживають воду температурою 30-35˚С.

 Як підкладковий матеріал використовують вату і звичайні марлеві бинти. Бинт служить для того, щоб усувати подразнення шкіри гіпсом, захистити кісткові виступи, поверхневі судини і нерви від перетискання.

Для гіпсової пов'язки найбільше підходять сітчасті чи сходові шини із м'якої дроту. Їм легко надати форму, відповідну контуру органу із його виступами і нерівностями. Шина в гіпсовій пов'язці надає міцності затверділійї масі гіпсу. Тому її з максимальною ретельністю підганяють під орган. Занадто вільні пов'язки не забезпечують нерухомість органу, а занадто тугі можуть викликати порушення крово- і лімфообігу, нервові розлади, і зрештою призвести до некрозу тканин.

У гіпсову пов'язку при переломах кісток кінцівок включають вище- і нижче лежачі суглоби. При закритих переломах кісток під час накладення шини і гіпсової пов'язки необхідно зробити легке витягування по осі кінцівки за дистальну частину. При відкритих переломах кісток витягування неприпустимо, і кінцівку тимчасово фіксують до операції (остеосинтез). З гіпсових пов'язок частіше від інших застосовують глуху, стулкову, вікончату і мостоподібну.

Гіпсові пов’язки а) стулкова; б) мостоподібна;в) вікончата; г) глуха.

Глуху гіпсову пов'язку слід накладати від периферії до центра кінцівки, щоб не викликати лімфовенозного застою.

Стулкова зазвичай складається з 3-5 поверхів гіпсового бинта. Після накладення на ушкоджений ділянку і моделювання форми кінцівки її також фіксують згори циркулярній пов'язкою. Зручність стулкової пов’язки полягає у можливості доступу до ушкодженої ділянки.

Якщо при накладенні гіпсової пов'язки необхідно залишити відкритою певну ділянку тіла (при ранах, виразках тощо), то після затвердіння пов'язки, скальпелем чи ножицями вирізають в гіпсі отвір (вікно). Це і буде вікончаста пов'язка. Щоб відзначити місце, де потрібно вирізати вікно, кладуть перед гіпсуванням ватно-марлеву кульку, за величиною яка необхідна для вікна.

Мостоподібна гіпсова пов'язка застосовується при відкритих пошкодженнях суглобів, коли необхідний систематичний нагляд за раною і водночас забезпечення повної нерухомості. Щоб суглоб залишився повністю відкритим, вище, і нижче нього накладають дві окремі глухі гіпсові пов'язки в 6-8 шарів кожна. Після затвердіння вгіпсовують  дугоподібні шини, що з'єднують верхню і нижню пов'язки в одну систему, яка створює для суглоба повну нерухомість.

Знімають гіпсову пов'язку через 4-5 тижнів. Її розрізають вздовж гіпсовим ножем чи підпилюють пилкою, та  обережно розрізають ножицями, щоб не  поранити шкірні покрови.

Питання для самоконтролю

1. Що таке пов’язка?

2. Що  прийнято розуміти у практиці під перев'язкою?

3. Що таке вата?

4. Що таке марля?

5. Що таке целофан?

6. Що таке лігнін?

7. Які найбільш поширені форми перев’язного матеріалу?

8. Які бувають бинтові пов'язки за формою накладання?

9. Що являють собою каркасні пов'язки?

10. Для чого застосовуються клейові пов'язки?

11. Яка мета іммобілізувальних повязок?

12. Через скільки часу знімають гіпсову пов’язку?

Ін'єкції, вливання, пункції

1.  Загальне поняття про ін'єкції, вливання і пункції

1.1. Ін'єкції

1.2. Вливання

1.3. Пункції

1.4. Техніка ін’єкцій, вливань та пункцій

2. Інструменти й апарати для ін'єкцій, вливань і пункцій

3. Кровопускання

3.1. Історична довідка

3.2. Місця відбору крові у різних видів тварин

1. Загальне поняття про ін'єкції, вливання і пункції

Ін’єкція

Ефективна дія багатьох лікарських речовин і біологічних препаратів (вакцин (http://uk.wikipedia.org/wiki/Вакцини), сироваток (http://www.pharmencyclopedia.com.ua/article/538/sirovatki-imunni) та ін.) забезпечується їх парентеральним уведенням — підшкірно, внутрішньом'язово, внутрішньовенно, внутрішньошкірно; використовують також внутрішньоартеріальне і внутрішньоаортальне введення, введення в порожнини (черевну, плевральну), суглоби, кістки. Ін'єкції, вливання і пункції — найпоширеніші оперативні втручання. Під час їх виконання слід неухильно дотримуватися правил асептики (користуватися стерильним інструментом, відповідно обробляти місце операції та руки). Ін'єкційні розчини мають бути стерильними, без сторонніх домішок і підігрітими до температури тіла (39°С).

6.1.1. Ін'єкції

Ін'єкції (впорскування) — поширений спосіб уведення порівняно невеликих кількостей рідких лікарських речовин у тканини, порожнини та судинне русло організму. Ін'єкцію використовують у тих випадках, коли потрібно забезпечити швидкий терапевтичний ефект, точність дозування, виключення бар'єрної функції шлунково-кишкового тракту і печінки, а також у випадках порушення свідомості та акту ковтання. За допомогою ін'єкцій також виконують анестезію та щеплення (вакцинацію). Найчастіше ін'єкції роблять шприцом. Розмір шприца підбирають відповідно до дозування

Розрізняють діагностичні, лікувальні та профілактичні ін'єкції. Ін'єкціями користуються також при різних способах знеболювання.

За місцем введення розрізняють внутрішньошкірні (інтрадермальні), підшкірні (гіподермальні), внутрішньом'язові (інтрамускулярні), внутрішньовенні (інтравенозні), внутрішньоартеріальні (інтраартеріальні), внутрішньокісткові (інтракостальні), внутрішньочеревні (інтраабдомінальні,інтраперитоніальні), внутрішньосерцеві (інтракардіальні).

 способом введення є струминні (болюсні) та крапельні (або краплинні).

Підшкірна ін’єкція

1.2. Вливання

Внутрішньовенна інфузія

Ін'єкцію порівняно великої кількості рідини під невеликим тиском називають вливанням (інфузією). Інфузії проводяться в підшкірну жирову клітковину (підшкірно) або безпосередньо в судинне русло внутрішньовенно, внутрішньоартеріальний, в лімфатичні судини (эндолімфатично), в губчасту речовину кісток. У переважній більшості випадків вливання роблять в периферичні вени на кінцівках або в центральні вени (зазвичай в яремну) .В теперішній час інфузійна терапія(http://medcoledg.ucoz.ru/Hirurgia/infuzijna_terapija.pdf) застосовується дуже широко при найрізноманітніших патологічних станах. В основному її проводять для нормалізації об’єму і складу крові, для боротьби з інтоксикацією, для парентерального живлення, для поліпшення властивостей реологій крові. Інфузії бувають одномоментні, при яких у відносно короткий проміжок часу переливається певна кількість рідини, і тривалі, при яких вливання проводяться багато годин підряд протягом доби, декількох днів підряд. Велике значення має швидкість вливання. Для кращого засвоєння розчинів, що вводяться, рівномірного їх розподілу в організмі і щоб уникнути переповнювання судинного русла вливання найчастіше проводять краплинно із швидкістю 40—60 крапель в I хв. У критичних станах, коли необхідно швидко отримати лікувальний ефект, темп вливання збільшують до струменевого. Тривалі внутрішньовенні інфузії дозволяють вводити до 3—5 л розчинів в добу. Ендолімфатичні інфузії здійснюють для проведення регіонарної антибактеріальної, протипухлинної терапії, радіоізотопного і рентгеноконтрастного досліджень (http://medbib.in.ua/neyrorentgenologicheskie-metodyi-issledovaniya.html)лімфатичної системи. Лімфатичні судини оголюють і катетеризують, використовуючи мікрохірургічну техніку. У зв’язку з малим діаметром і крихкістю лімфатичних судин інфузію в них проводять дуже поволі.

1.3. Пункції

Пункція яремної вени

Пу́нкція (від лат. punctio — укол), прокол стінки якої-небудь порожнини, судини, порожнистого або паренхіматозного органу, пухлини, інфільтрата з лікувальною або діагностичною метою.

Діагностичні пункції застосовують для точної діагностики захворювання шляхом аналізу вмісту порожнини (наприклад, плевральної) з його цитологічним, біохімічним та бактеріологічним дослідженням або шляхом вивчення (мікроскопічного, ультрамікроскопічного, цитохімічного та хромосомного) клітин, отриманих з патологічно змінених органів; для вимірювання тиску (в серцевих порожнинах, великих судинах, спинномозковому каналі), а також для введення в порожнину контрастних речовин або повітря (рентгенодіагностика).

Лікувальні пункції застосовують для видалення з порожнини патологічного вмісту (гною, крові, повітря, рідини), промивання її та введення в порожнину лікарських речовин.

Нерідко обидва вида пункцій поєднуються.

Найчастіше застосовують:

•     пункцію вен для відібрання крові на аналіз, кровопускання, введення ліків або переливання крові;

•     пункцію плевральної порожнини при випотному плевриті (http://pmed.pp.ua/plevrit-pleuritis-vnutrishni-nezarazni-xvorobi-silskogospodarsku-tvarin-i-ptaxiv-moskovskij-veterinarnij-web-centr/)та для видалення повітря з порожнини, а також для  штучного пневмотораксу (http://uk.wikipedia.org/wiki/Пневмоторакс);

•     пункцію черевної порожнини при асциті (http://medbib.in.ua/astsit.html);

•     пункцію суглобів як із лікувальною, так і з діагностичною метою;

•     пункцію спинномозкового каналу для аналізу спинномозкової рідини, введення ліків або рентгеноконтрастних речовин;

•     пункцію сечового міхура при затримці сечі та неможливості ввести катетер (http://findpatent.com.ua/patent/111/1110450.html)та ін.

1.4. Техніка ін’єкцій, вливань та пункцій

 При виконанні ін’єкції положення голки, шприца і рук в кожному окремому випадку (в залежності від виду ін’єкції) повинно бути раціональним і відповідати її призначенню.

 При внутрішньошкірній ін’єкції кут нахилу голки зі шприцом по відношенню до поверхні тіла повинен бути найменший, для чого лівою рукою утримують голку і канюлю шприца так, щоб тильна сторона кисті стикалася з шкірою, правою рукою утримують шприц і регулюють кут нахилу, просування голки і введення розчину. Розчин в об’ємі 0,2 – 0,5 мл вводять в товщу шкіри тонкою і короткою ін’єкціях голкою на глибину 2 – 3 мм. Оцінкою правильності внутрішньошкірної ін’єкції служить утворення у кінця голки невеликого жовна з різкими межами («лимонної кірки»).

 Підшкірна ін’єкція. Великим і вказівним пальцями лівої руки піднімають складку шкіри, а правою рукою зі шприцом, утримуючи його між великим, вказівним і середнім пальцями, вводять голку в основу складки на глибину 2 – 3 см. Зріз голки при проколі шкіри повинен бути звернений назовні. Переконавшись, що голка опинилася в підшкірній клітковині, вводять розчин, натискаючи на поршень шприца вказівним пальцем.  Після ін’єкції шкіру обробляють 5%-ним спиртовим розчином йоду і злегка масажують. Найбільш зручні місця для підшкірних ін’єкцій лікувального характеру такі: у коней та великої рогатої худоби – бічні поверхні шиї, позаду лопаткової області; у свиней – ділянка шиї біля основи вуха, внутрішня поверхня стегна; у собак – шия, збоку грудної стінки і стегно; у овець – область шиї; у кроликів – область шиї, загривок і збоку, грудна стінки.

 Внутрішньом’язова ін’єкція. Для цього вибирають міцну з гострим скосом на кінці голку, яку вводять перпендикулярно поверхні шкіри на глибину 4 – 5 см, але не більше ніж на 2/3 довжини голки. Шприц тримають кінцями всіх пальців. Після закінчення ін’єкції притискають шкіру лівою рукою і витягають голку. Місце уколу обробляють 5%-ним спиртовим розчином йоду. Внутрішньом’язові ін’єкції роблять в задньостегнову групу м’язів і рідше в сідничні м’язи, так як ця область покрита товстою шкірою, а також в триголовий м’яз плеча і в плечову частину грудної м’язи.

Внутрішньовенне вливання. Місце для уколу готують звичайним способом. Для великих тварин використовують голки різного діаметра з мандреном, для дрібних – голки для внутрішньом’язових ін’єкцій. Використовувані голки повинні мати повністю відкритий просвіт і бути стерильними.

Коням, верблюдм, великій і малій рогатій худобі лікарські речовини вводять в яремну вену; великій та дрібній рогатій худобі, крім того, і в підшкірну вену живота; свиням – у велику вушну вену або передню порожнисту вену; собакам – в плеснову зовнішню вену, в підшкірну вену передпліччя або в стегнову вену; кроликам – у велику вушну вену.  Внутрішньовенні вливання коням і великій рогатій худобі роблять у стоячому зафіксованому положенні (закруткою, на розтяжку, носовими щипцями, носовим кільцем з палицею-водилом або у станку). Голку вводять на межі верхньої та середньої третини яремного жолоба, шкіру після вистригання волосся протирають 5%-ним спиртовим розчином йоду. Голову тварини піднімають вгору. Нижче місця, підготовленого для пункції, вену здавлюють великим пальцем лівої руки для наповнення її кров’ю. Для здавлювання вени на шию можна накладати гумовий джгут. Точку уколу голки вибирають на межі передньої третини яремної вени, де вона лежить більш поверхнево і відділена від сонної артерії м’язом. Потім голкою, що тримають між вказівним і великим пальцями правої руки, проколюють шкіру і стінку вени (в один прийом або роздільно). Зріз голки при цьому звертають до шкіри і вводять у напрямку до голови тварини проти течії крові під кутом 40 – 45 ° до шкіри і просувають її на 2 – 3 см в просвіт вени. Після цього голку з’єднують з інфузійним апаратом, який спочатку тримають нижче рівня голки. І як тільки в апараті здасться перша порція крові, його піднімають і, прибравши великий палець лівої руки з вени, розчин вводять зі швидкістю 30 – 50 мл / хв. Швидкість введення можна регулювати підняттям або опусканням інфузійного апарата.

 Після вливання гумову трубку від’єднують від голки і знову здавлюють пальцями вену нижче місця пункції. Далі, пропустивши кров через вільну голку і видаливши з неї залишки розчину, здавлюють вену вище місця її уколу і потім видаляють голку.

 Для введення розчину у велику вушну вену у свиней спочатку здавлюють гумовою трубкою вухо і притискають пальцем вену. Після цього тонку ін’єкційну голку, поєднану з тонкою сполучної трубкою, вводять в напрямку до основи вушної раковини; до кінця сполучної трубки, забезпеченою муфтою, приєднують шприц і ін’єкують приготований розчин.

 В плеснову дорсальну латеральну вену у собаки вливання роблять у такий спосіб: помічник здавлює пальцями кінцівку у верхній третині гомілки, після того як вена наповниться кров’ю і стане добре помітною її проколюють голкою, одягненою на шприц, при цьому кінець голки направляють по току крові . При попаданні голки у вену, що контролюється надходженням крові в шприц, припиняють здавлювання гомілки і приступають до повільного введення розчину.

 У велику вушну вену у кроликів вливання роблять так само, як у свиней.

2. Інструменти й апарати для ін'єкцій, вливань і пункцій

Для ін'єкцій застосовують шприци різного об'єму та ін'єкційні голки, різні за діаметром і довжиною. Шприц — це найпростіший насос, придатний для нагнітання та відсмоктування рідини. Найчастіше використовують шприц «Рекорд». Він складається зі скляного циліндра, вихідний кінець якого закритий металевою кришкою з конусом із нержавіючого металу для насадки голки. Другий кінець шприца відкритий для введення поршня. Поршень має вигляд короткого металевого циліндра, який щільно прилягає до скляних стінок   шприца, що дає добру герметичність. Поршень насаджений на металевий стержень з пласкою рукояткою. Ємкість шприца складає від 1 до 20мл.

Використовують також шприц Люєра (всі частини якого повністю скляні, він має звужену шийку та пласку рукоятку) та інших конструкцій. Нині набувають широкого застосування шприци одноразового використання. Вони повністю виключають перенесення небезпечних захворювань. Циліндр та поршень такого шприца виготовлені з пластмаси, в комплект входять 1—2 голки, також одноразового використання. І шприц, і голки знаходяться в спеціальній стерильній апірогенній упаковці (http://www.pharmencyclopedia.com.ua/article/2842/apirogennist). Вони придатні до використання в будь-яких умовах, якщо не закінчився їхній термін придатності. При введенні сильнодіючих лікарських препаратів, інсуліну (http://uk.wikipedia.org/wiki/Інсулін), сироваток, вакцин користуються шприцами спеціального призначення. Це так звані прецизійні, які мають малу ємкість, звужений та подовжений циліндр, на який нанесено на великій відстані одна від одної точніше виміряні поділки, що відповідають 0,02—0,03 мл. Це дає більш точне дозування рідини. Наприклад, інсуліновий шприц має ємкість 1 мл. З одного боку він градуйований (мала поділка відповідає 0,02 мл, велика — 0,2 мл); з другого боку він має поділки, визначені в одиницях дії інсуліну. Туберкуліновий шприц — це скляний шприц «Рекорд» або «Люер» ємкістю 1 мл. Одна його поділка відповідає 0,02 мл.

При відтягуванні поршня шприца, введеного до циліндра, в останньому утворюється негативний тиск, внаслідок чого через наконечник або насаджену на нього голку шприц заповнюють рідиною. При натисканні на поршень рідина витискується зі шприца. Шприц має бути абсолютно герметичним, тобто не пропускати ні повітря, ні рідини, бо інакше він стає непридатним для користування. Щоб перевірити шприц на герметичність, треба конус циліндра при трохи вису­нутому поршні щільно прикрити II або III пальцями лівої руки. Правою рукою посунути поршень вгору чи вниз. Якщо є повна герметичність шприца, то при на­тисканні на поршень він внаслідок пружності повітря, що залишилось в шприці, повертається назад, або, навпаки, при спробі відтягнути поршень він присмоктується до попереднього місця.

Для внутрішньошкірного введення, наприклад туберкулінізації, використовують безголкові ін’єктори.

Шприц «Правац-Рекорд»

Шприц «Рекорд»

Шприц ін'єкційний «Nylon»

Шприц «Люєра»

Безголковий інєктор-БІ-7

Одноразові шприци

Ін’єкційні (а), інфузійні (б) та кровопускальні (в)  голки

 Ін'єкційні голки виготовляють із нержавіючої сталі або платини. Це вузька порожниста трубочка, один кінець якої косо зрізаний, а на другому за­кріплена муфта, яка має щільно прилягати до наконечника шприца. Залежно від свого призначення голки мають різні довжину (від 1,5 до 10 см і більше) та діаметр (від 0,3 ' до 2 мм). Різним є зріз голки. Наприклад, у голки для внутрішньовенних ін'єкцій він має бути під кутом 45°, а для підшкірних — 35°. Зберігають голки з уведеним у їхній просвіт мандреном.

Для інфузій користуються спеціальними апаратами — Боброва, Конькова, шприцом Жане та одноразовими системами «крапельниці».

Апарат Боброва являє собою градуйовану скляну ємкість об’ємом 1 л, що щільно закривається гумовою пробкою. Через отвір в пробці в ємкість вставлені дві скляні трубки — коротка і довга. Остання майже досягає дна ємкості і з’єднана гумовою трубкою з голкою. До короткої трубки під’єднана гумова груша с манометром для створення необхідного тиску в ємкості.

Апарат Конькова являю собою скляний циліндр із градуюванням об’єму, крана та гумової трубки із голкою.

Шприц Жане має ємкість 100—200 мл. Це скляний циліндр, на вихідному кінці якого є металева лійка, на протилежному кінці — металевий обідок, а також 2 кільця або вигнута скоба, всередині якої є кільце з боковим прорізом, куди вставляється стержень поршня. Поршень — це короткий металевий циліндр, на стержні якого знаходиться кільце.

Шприц Жане

Апарат Боброва

Система інфузійна CKS-C

Інфузійний апарат за допомогою гумової трубки й відповідних канюль з'єднують з ін'єкційною голкою. Тиск в інфузійному апараті має бути вищим, ніж у судині чи порожнині. Для цього апарат піднімають на певну висоту (використовують гумову трубку відповідної довжини) або нагнітають у нього повітря, яке тисне на рідину Для пункцій використовують ін'єкційні голки (часто з мандренами), спеціальні троакари та ін.

3. Кровопускання

Цей прийом використовують з діагностичною метою, для проведення серологічних реакцій, отримання від гіперімунізованих тварин лікувальних сироваток (на біофабриках), а також з лікувальною метою (при переливанні крові, інтоксикаціях, гострій гіперемії мозку, набряку легень, ламініті тощо). Відбір крові здійснюється за допомогою проколу (венопункції) або розрізу вени (веносекції) (рідше артерії) або за допомогою п'явок (гірудотерапія).

Одноразово у великих тварин можна взяти 2 - 6 л крові, у дріб­ної рогатої худоби — 200 - 400 мл, у свиней — 200 - 600 мл, у со­бак — 50 - 200 мл.

3.1. Історична довідка

Кровопускання на середньовічній мініатюрі

Метод був популярним протягом майже 2 тисяч років, аж до кінця XIX століття, коли він поступово вийшов з ужитку. Кровопускання застосовувалося при серцево-судинній недостатності, пневмоніях, при різких підвищеннях кров'яного тиску, при отруєннях різними отрутаами або токсичними речовинами, що утворюються в самому організмі (уремія).

У середньовічній Європі теоретичною основою для кровопускання була помилкова думка про існування так званої зайвої крові — «плетори», яка нібито служила причиною багатьох хвороб. Виходячи з цієї помилкової передумови проводилося необґрунтоване проведення кровопускань практично для будь-якої патології, що призвело до дискредитації методу. Однак, в медичній традиції Китаю, Тибету, Індії існує виборчий і раціональний підхід до призначення кровопускання, і воно застосовується в медицині цих країн і до наших часів.

3.2. Місця відбору крові у різних видів тварин

Відбір крові із підхвостової артерії

У коней, великої й дрібної рогатої худоби для кровопускання використовують яремну вену; невелику кількість крові для діагностичних досліджень беруть з вен вуха (розрізуванням або проколюванням).

У свиней велику кількість крові беруть із судин хвоста: ножицями або гострим скальпелем ампутують його кінчик завдовжки 1 - 2 см. Попередньо хвіст миють, вистригають на ньому щетину, дезінфікують. Кров збирають у спеціальну посудину. Крім того, для взяття крові у свиней можна використовувати пункцію передньої порожнистої вени. Після кровопускання рану обробляють 5 % спиртовим розчином йоду, а на кінчик хвоста надягають гумове кільце діаметром до 1 см. Через 2-3 доби його обов'язково знімають.

У собак, котів та диких хутрових звірів кров відбирають із поверхневих великих вен грудних і тазових кінцівок.

Залежно від розміру тварини та кількості крові, яку потрібно відібрати, застосовують різної товщини кровопускальні голки. При масовому взятті крові у тварин з діагностичною метою користуються спеціальними приладами. Повторно голку можна використовувати тільки після її стерилізації кип'ятінням.

Питання для самоконтролю

1. Завдяки чому забезпечується ефективна дія багатьох лікарських речовин і біологічних препаратів (вакцин, сироваток та ін.)?

2. Що таке ін’єкція?

3. Як поділяються ін’єкції за місцем введення?

4. Що таке інфузія?

5. Що таке пункція?

6. Як проводиться підшкірна ін’єкція?

7. Що являє собою шприц?

8. Що являє собою ін’єкційна голка?

9. Які апарати використовують для інфузій?

10. Яка мета кровопускання?

11. Яка помилкова думка у середньовічній Європі була теоретичною основою для кровопускання?

12. Яку вени використовують у коней і великої й дрібної рогатої худоби для кровопускання?